З частини першої
… Безкровними губами на посірілому обличчі, переляканими, повними сліз і туги очима, мама питала розгубленого батька, знайомих:
– Де?! Де моя єдина донечка, де моя Оксана?!
Вже шоста доба, як мене не було. Не було ніде: ні вдома, ні в інституті, ні в жодної з подруг...
– Де ж вона? Що могло трапитись?
З частини другої
Наприкінці грудня мене і двох блатнячок викликали «з речами», тобто на етап. Тривожним поглядом обвела камеру, похапцем попрощалась з усіма, поцілувалась з Платонідою Володимирівною.
– Може зустрінеш там мого Богдана, – сказала вона.
Відвезли нас недалеко – у пересильну тюрму. Закрили у вузькій довгій камері без нар. Тут на цементній підлозі вдень сиділи, підібгавши під себе ноги, а вночі лежали покотом в’язні. Серед них привертала увагу групка жінок з білими хусточками, пов’язаними по самі брови,