З частини третьої
Мабуть, кожен може собі уявити, як чекав в’язень посилки. Це була й вісточка з дому, і щось їстівне – сухарі, консерви, шматочок сала. Цілий скарб і, здавалося б, радісна подія. Особливо раділи салу. Жаданий шматочок не кусали зубами, а обережно клали до рота і довго розсмоктували, потім, трохи покусуючи, смоктали шкірочку й обов'язково облизували пальці, які торкалися сала, і папір, в який воно було загорнуте...
Посилку отримувати дозволялося двічі на рік, а деяким політв’язням і зовсім заборонялося. Та посилки ніколи
З частини п’ятої
Наступного дня Ірина В’ячеславівна домовилася з начальником Міністерства внутрішніх справ Довго-Мостовського району – Ботєвим. Він чомусь сам захотів мене побачити, призначив зустріч на сьому вечора.
Йшла до нього, раділа. Останній рубіж перед досягненням. А скільки ж довелося винести, скільки пережити!
У сільській хаті за широким столом під величезним портретом вождя сидів