… Безкровними губами на посірілому обличчі, переляканими, повними сліз і туги очима, мама питала розгубленого батька, знайомих:
– Де?! Де моя єдина донечка, де моя Оксана?!
Вже шоста доба, як мене не було. Не було ніде: ні вдома, ні в інституті, ні в жодної з подруг...
– Де ж вона? Що могло трапитись? Не може людина щезнути безслідно, наче й ніколи не існувала. Може переїхала машина, потрапила під трамвай, лежить непритомна в лікарні? – картини одна жахливіша за іншу виникали в уяві батьків.
Вони опитали всіх подруг і товаришів, всіх знайомих і малознайомих людей, обійшли всі лікарні міста. Вже було відомо, що 16 квітня о третій дня Валя розпрощалася зі мною на вулиці Леніна по дорозі з інституту, щоб за годину знов зустрітись, і що була я в той час при повному розумі й здоров’ї. Невідомим лишалось одне: куди ж я поділася?
А я ж була тут, зовсім близько. Та стерегли мене високі сірі мури, тюремні замки на дверях, залізні ґрати на вікнах, пильні вартові у коридорах. І лише думками линула до своїх рідних та друзів.
Раптово постарілі, згорблені, з невимовним жахом і надією в очах батьки обходили морги київських лікарень. Ні, не було, ніде не було...
Йшов уже другий тиждень цих страшних та марних пошуків. І ось в одному з моргів, витираючи хусточкою очі, до мами підійшла інтелігентного вигляду жінка й, боязко озираючись, прошепотіла:
– А ви пошукайте її у в’язниці...
– Що?! – у мами перехопило подих. – Та як ви можете таке подумати?! Як ви смієте?! Ви, ви... не знаєте моєї доньки! – з болем вигукнула мама, та жінка вже кудись щезла.
– Ні, як вона посміла?! – вже звернулася мама до батька. – Щоб Оксана, щоб вона?! Адже вона ще дитина, їй лише двадцять років! Ні, ні, моя донечка не могла нічого поганого вчинити, це неможливо...
Та минув тиждень, і мама з Оленою Іванівною, приготувавши невеличку передачу, вирушили до в’язниці. Добрі люди навчили, що коли передачу приймуть, значить в’язень тут. Перший день провели під Лук’янівською тюрмою, але марно – передачу не взяли. Порадились і наступного дня вирушили на вул. Короленка, 33.
Глибоке сіре підворіття, надійно зачинене величезними кованими ворітьми, виходило на Ірининську вулицю. Ще з ночі починала збиратися тут черга. Мов привиди, закутані в хустки жінки – зажурені, змарнілі, залякані, сірі, мовчазні – тулилися до стіни, намагаючись злитися з нею, стати менш помітними. В руках у кожної – невеликі пакуночки передач. За минулі роки у яких тільки чергах не доводилося вистоювати людям, особливо за хлібом у голодних тридцятих, але ця черга була найстрашнішою за всі.
Зрідка з мовчазних скорботних вуст злітав шепіт:
– У вас хто?
– Чоловік…
– Батько…
– Син…
– Брат…
Близько восьмої ранку розчинялися зовнішні ворота, і черга безшумно втягувалася в підворіття до внутрішніх. Вся увага, всі думки, всі надії жінок тепер зверталися до невеличкого віконечка у цих воротах. Яке нове випробування, яке ще більше горе там чекає?
Минало ще кілька годин. Нарешті віконце відчинялося, і в ньому з’являлася голова вартового:
– Тихо, а не то...
Та цього і не треба було говорити. У підворітті й так було тихо, наче в домовині. Величезна черга напружено мовчала. Хто опинявся біля віконця, подавав записку з іменем, прізвищем та ім’ям по-батькові. Чекав. За кілька хвилин простягнута рука брала передачу. Чулося полегшене зітхання – значить тут, значить живий. Інша жінка, відходячи від віконця, ковтала сльози, розводила руками і пошепки запитувала:
– А де ж?! Що з ним?
Іноді відповідали, що забрали на етап або перевели до іншої в’язниці. Частіше мовчали – тоді бійся найстрашнішого...
Ось і мамина черга підійшла. Слабким тремтячим голосом назвала прізвище, віддала записку – і завмерло серце, перестало стукати, заклало вуха. І раптом простяглася рука за передачею.
Тут, є, жива! Радіти? Плакати?
Знайшлася, жива! Але де? У в’язниці! В найстрашнішій в’язниці!
– За що-о-о? Чому-у-у?
Та мовчали сірі мури. Що вони могли відповісти посивілій від горя матері? Що їм було до материнських мук, до материнських сліз?
Раз на місяць (частіше не дозволяли) я отримувала мамині передачі. Та не передач чекала, а маленької записочки, написаної рідною рукою, яку, не випускаючи зі своїх байдужих і брудних пальців, через «кормушку» давав прочитати вартовий. У записці перераховувалося все, що було в передачі і... «Цілую, мама». Я розписувалася на звороті, хотіла дописати кілька слів, та вартовий забирав і записку, і олівець: «Не дозволено!»
А передача… І сміх, і горе! Все було перетрушене, перерізане, перетерте на крихти, майже неїстівне. Чужі брудні руки шукали в ній записок, ножів, голок, пилок, напилків, мотузяних сходів, бомб. Адже вороги народу були здатні на все. Це вони заважали радянським людям будувати світле майбутнє.