… Безкровними губами на посірілому обличчі, переляканими, повними сліз і туги очима, мама питала розгубленого батька, знайомих:

– Де?! Де моя єдина донечка, де моя Оксана?!

Вже шоста доба, як мене не було. Не було ніде: ні вдома, ні в інституті, ні в жодної з подруг...

– Де ж вона? Що могло трапитись? Не може людина щезнути безслідно, наче й ніколи не існувала. Може переїхала машина, потрапила під трамвай, лежить непритомна в лікарні? – картини одна жахливіша за іншу виникали в уяві батьків.

Вони опитали всіх подруг і товаришів, всіх знайомих і малознайомих людей, обійшли всі лікарні міста. Вже було відомо, що 16 квітня о третій дня Валя розпрощалася зі мною на вулиці Леніна по дорозі з інституту, щоб за годину знов зустрітись, і що була я в той час при повному розумі й здоров’ї. Невідомим лишалось одне: куди ж я поділася?

А я ж була тут, зовсім близько. Та стерегли мене високі сірі мури, тюремні замки на дверях, залізні ґрати на вікнах, пильні вартові у коридорах. І лише думками линула до своїх рідних та друзів.

Раптово постарілі, згорблені, з невимовним жахом і надією в очах батьки обходили морги київських лікарень. Ні, не було, ніде не було...

Йшов уже другий тиждень цих страшних та марних пошуків. І ось в одному з моргів, витираючи хусточкою очі, до мами підійшла інтелігентного вигляду жінка й, боязко озираючись, прошепотіла:

– А ви пошукайте її у в’язниці...

            – Що?! – у мами перехопило подих. – Та як ви можете таке подумати?! Як ви смієте?! Ви, ви... не знаєте моєї доньки! – з болем вигукнула мама, та жінка вже кудись щезла.

– Ні, як вона посміла?! – вже звернулася мама до батька. – Щоб Оксана, щоб вона?! Адже вона ще дитина, їй лише двадцять років! Ні, ні, моя донечка не могла нічого поганого вчинити, це неможливо...

Та минув тиждень, і мама з Оленою Іванівною, приготувавши невеличку передачу, вирушили до в’язниці. Добрі люди навчили, що коли передачу приймуть, значить в’язень тут. Перший день провели під Лук’янівською тюрмою, але марно – передачу не взяли. Порадились і наступного дня вирушили на вул. Короленка, 33.

Глибоке сіре підворіття, надійно зачинене величезними кованими ворітьми, виходило на Ірининську вулицю. Ще з ночі починала збиратися тут черга. Мов привиди, закутані в хустки жінки – зажурені, змарнілі, залякані, сірі, мовчазні – тулилися до стіни, намагаючись злитися з нею, стати менш помітними. В руках у кожної – невеликі пакуночки передач. За минулі роки у яких тільки чергах не доводилося вистоювати людям, особливо за хлібом у голодних тридцятих, але ця черга була найстрашнішою за всі.

Зрідка з мовчазних скорботних вуст злітав шепіт:

– У вас хто?

– Чоловік…

– Батько…

– Син…

– Брат…

Близько восьмої ранку розчинялися зовнішні ворота, і черга безшумно втягувалася в підворіття до внутрішніх. Вся увага, всі думки, всі надії жінок тепер зверталися до невеличкого віконечка у цих воротах. Яке нове випробування, яке ще більше горе там чекає?

Минало ще кілька годин. Нарешті віконце відчинялося, і в ньому з’являлася голова вартового:

– Тихо, а не то...

Та цього і не треба було говорити. У підворітті й так було тихо, наче в домовині. Величезна черга напружено мовчала. Хто опинявся біля віконця, подавав записку з іменем, прізвищем та ім’ям по-батькові. Чекав. За кілька хвилин простягнута рука брала передачу. Чулося полегшене зітхання – значить тут, значить живий. Інша жінка, відходячи від віконця, ковтала сльози, розводила руками і пошепки запитувала:

– А де ж?! Що з ним?

Іноді відповідали, що забрали на етап або перевели до іншої в’язниці. Частіше мовчали – тоді бійся найстрашнішого...

Ось і мамина черга підійшла. Слабким тремтячим голосом назвала прізвище, віддала записку – і завмерло серце, перестало стукати, заклало вуха. І раптом простяглася рука за передачею.

Тут, є, жива! Радіти? Плакати?

Знайшлася, жива! Але де? У в’язниці! В найстрашнішій в’язниці!

– За що-о-о? Чому-у-у?

Та мовчали сірі мури. Що вони могли відповісти посивілій від горя матері? Що їм було до материнських мук, до материнських сліз?

Раз на місяць (частіше не дозволяли) я отримувала мамині передачі. Та не передач чекала, а маленької записочки, написаної рідною рукою, яку, не випускаючи зі своїх байдужих і брудних пальців, через «кормушку» давав прочитати вартовий. У записці перераховувалося все, що було в передачі і... «Цілую, мама». Я розписувалася на звороті, хотіла дописати кілька слів, та вартовий забирав і записку, і олівець: «Не дозволено!»

А передача… І сміх, і горе! Все було перетрушене, перерізане, перетерте на крихти, майже неїстівне. Чужі брудні руки шукали в ній записок, ножів, голок, пилок, напилків, мотузяних сходів, бомб. Адже вороги народу були здатні на все. Це вони заважали радянським людям будувати світле майбутнє.

Добавить отзыв


Защитный код
Обновить

создание сайтов в киевежурнал о здоровьезаказать сайт в киеве