Мабуть, кожен може собі уявити, як чекав в’язень посилки. Це була й вісточка з дому, і щось їстівне – сухарі, консерви, шматочок сала. Цілий скарб і, здавалося б, радісна подія. Особливо раділи салу. Жаданий шматочок не кусали зубами, а обережно клали до рота і довго розсмоктували, потім, трохи покусуючи, смоктали шкірочку й обов'язково облизували пальці, які торкалися сала, і папір, в який воно було загорнуте...

Посилку отримувати дозволялося двічі на рік, а деяким політв’язням і зовсім заборонялося. Та посилки ніколи не потрапляли одразу до рук зека. Мало що могло знаходитись в тій посилці, особливо до ворогів народу! Тому існувала спеціальна комісія для їх перевірки. До її складу повинні були входити цензор, нарядчик і медпрацівник.

Зазвичай у цій комісії був Йонич, та цього разу Телятникова назначила мене. На здивоване запитання: «Чому я?», гримнула:

– Накази начальства зеками не обговорюються. Ти завжди намагаєшся все робити по-своєму. І поводиш себе, наче вільна. Думаєш, як вчилась в інституті, молода і вродлива, так тобі все можна? Запам'ятай, ти – зечка і ніхто більше!

Що ж, це правда, не раз мені казав Єрмолай Наумович:

– Мовчи, Оксано, не супереч їй, вона ж того й скаженіє, що дурніша і гірша, а може й справді вірить, що ми вороги.

Та в мене не виходило мовчати, як не намагалася.

Днів через два привезли пошту. Прибіг за мною посильний. Зібралась. Йонич провів мене єхидною посмішкою, а Наумович тихенько застеріг:

– Будь обережна, пам'ятай: там цензор!

У кімнаті за оббитим жерстю столом вже сиділо троє «начальників»: цензор, нарядчик і бригадир. Перед ними в брудній, латаній, мабуть, третього строку тілогрійці стояв і м’яв шапку в руках одержувач посилки, не спускаючи з ящика голодного зацькованого погляду. Радіти боявся. Вісточка з дому. Піклуються, не забули, від себе відірвали. А там, мабуть, щось їстівне, і тютюн є, а може й хоч трохи сала. Облизнув губи, проковтнув слину, переступив з ноги на ногу, мовчки чекав. Політичний, здогадалась я.

Оглянула кімнату. По кутках лежали мішки з листами, багато було просто розкиданих по підлозі і з відбитками брудних чобіт. Біля грубки на листі жерсті лежали зім'яті й обгорілі папери. Та ними ж палять приміщення! Казав мені про це наш санітар, дядя Вася, а я не вірила.

– Сідай, чого стоїш, – підсунув стільця цензор. Помітив, що я пильно розглядаю листи, посміхнувся й кинув:

– Їх уже читали.

Ясно, зеки читали, бо самі ж їх писали. А ті, хто вдома чекають вісточки звідси, з Сибіру, хай почекають, може колись і дочекаються якоїсь...

Тим часом нарядчик ножем зняв кришку з ящика і все з нього витрусив на стіл. Кілька цибулин покотилися на підлогу. В’язень кинувся їх піднімати.

– Не смій! – зупинив його владний голос нарядчика.

– Нічого не чіпай, сволота, – це вже наказав цензор, – поки не дозволимо.

Нарядчик став роздивлятися посилку.

– О, цибуля взимку! Це ж вітаміни, від цинги лікує і закусь непогана. Давай, хлопці, по-чесному ділитися. Тобі скільки? – звернувся до зека. Той не встиг відповісти, а бригадир вже милостиво запропонував:

– Та, думаю, шість вистачить. По одній на місяць. А там ще пришлють, – з цими словами він розчистив стіл на дві половини і зліва виклав шість цибулин. Решта пішла на праву половину столу. Цензор уважно обмацав кожну цибулину з усіх боків, понюхав.

– Фраєрша (лайка) твоя жінка, пошкодувала нафарширувати їх спиртом або хоча б самогоном.

– Вона цього не знає, – виправдовувався зек.

– Ага, гнила чортова інтелігенція. Ніякого з неї людям толку (лайка).

Від цензора неприємно тхнуло самогоном. Я відсунулась на самий краєчок столу.

– А це що? – підрядчик витяг з купи наступний предмет. – Диви, шкарпетки, три пари і всі вовняні. Це ж щоб ніг не відморозив. У таких тільки по Москві ходити, а тут треба онучі. Ну й дурна в тебе жінка, мабуть, така дурна-дурнісінька, як і ти.

І зі словами «вони тобі не потрібні» кинув шкарпетки на правий бік столу.

– Диви, диви – хусточки до носа! Ой не можу! Хіба у зеків буває нежить?

– Буває, тільки не з того кінця, – подав голос цензор. Вибухнув регіт, лайка.

Я не могла на це дивитись, не могла так сидіти, але що ж мені було робити, що?

Дванадцять носовичків з коментарем «от і буде нам чим підтиратись» теж пішли на правий бік столу.

Зек пополотнів, на очах виступили сльози, але він мовчав, він був безсилий і безправний.

Далі сухарі, з них більше чорних, та були й білі, смачніші, домашні.

– Вибирай білі нам, Іван, – скомандував нарядчик. – А чорні хай їсть вже сам. Бачиш, які ми справедливі? – глумливо кинув зекові, відсовуючи чорні сухарі на лівий бік столу, де сиротливо лежали аж шість цибулин.

– О, тютюн, цигарки! Так хочеться курити! – цензор загорнув до себе шість пачок «Біломору».

– Не могла кращих прислати? Скупа твоя жінка чи тобі жаліє? А той, що спить тепер з нею, мабуть «Казбек» курить.

– А ось ще тютюн – п’ять пачок. Як поділимо?

– Та швидше давай, гад, курить охота, – скрикнув бригадир і виривав пачку з рук нарядчика. Папір розірвався і тютюн висипався на стіл.

– Добре, – вирішив нарядчик. – Нам з тобою по дві пачки, а ця, розірвана, буде йому, – кивнув на зека.

Рукою посунув пачку з розсипаним тютюном до кучі зліва з цибулинами і сухарями.

– Що ви робите? Як же їх їсти тепер з тютюном?! – запротестувала я.

– Не переживайте, докторе, все піде до рота, не отруїться, ще й дякувати буде – зразу і поїсть, і покурить, – зареготали. Потім звернулись до зека: – Їстимеш з цим тютюном?

Той ствердно кивнув головою.

Закурили. Всіх «Біломором» пригостив цензор. Розвалились, димлять прямо в обличчя зека.

– Дайте ж і йому закурити, – не витримала я.

– В бараці закурить. Навіщо курити самому? Там поділиться з братвою, веселіше буде.

І я зрозуміла: тютюну йому не бачити більше однієї закрутки. В мені клекотало обурення як у вулкані. Відчувала, що ось-ось зірвуся, хоч і намагалася заспокоїти сама себе.

Покурили. Знову взялися до посилки.

– Братці, оце да! Сало! – і супроводжуючи лайкою, нарядчик зважив на руці три довгих товстих шматки. – Щось біля трьох кілограмів буде.

Запала тиша. Всі погляди були прикуті до цих шматків. А сало наче світилося, наче саме просилося до рота.

– Де працює? – порушив тишу цензор.

– В зоні, в зоні. Придурок він, – уточнив бригадир. – Днювальний у бараці.

Я відразу здогадуюся, для чого це запитав цензор.

– Так у нього ж робота легка, не в бригаді. Йому не треба стільки сала, – резюмував цензор.

– Та й в бараці все одно поділять, – додав підрядчик.

– І сховати стільки нема де, – поспівчував бригадир.

– Віддамо йому один кусень, – вирішив нарядчик, з жалем тримаючи його в руці і ніяк не наважуючись відкласти на лівий бік столу.

– Ні, зачекай, зачекай, – схопив ножа бригадир, – ми ж ще не зняли пробу.

Від цього шматка він відрізав більшу частину і поділив на чотири куски. Скомандував: «Куштуйте», і один зі шматків підсунув до мене.

– Доктор, знімай пробу.      

У зека тремтіли руки, спалахнули і налилися люттю очі. Він кусав губи і стримував себе з останніх сил.

– Ви що? Навіщо тут проба? І так видно, що сало свіже і цілком їстівне. Не можна ж так у нього все забирати!

Швиденько простягнула свій шматок зеку. Він миттю обома руками засунув його до рота і... впав на підлогу, збитий підрядчиком, а цензор почав лупити в’язня ногами.

Я схопилась за край столу, перекинула його, і зачепивши ногою цензора, з криком: «Гади! Звірі!» вискочила за двері.

создание сайтов в киевепомощь вебмастеруздоровьезаказать сайт в киеве