Наступного дня Ірина В’ячеславівна домовилася з начальником Міністерства внутрішніх справ Довго-Мостовського району – Ботєвим. Він чомусь сам захотів мене побачити, призначив зустріч на сьому вечора

Йшла до нього, раділа. Останній рубіж перед досягненням. А скільки ж довелося винести, скільки пережити!

У сільській хаті за широким столом під величезним портретом вождя сидів у накинутому на плечі кожусі солідний опер. Яка знайома неприємна картина. Лише тепер майнула думка – не просто так, мабуть, ця аудієнція. Чим закінчиться?

Спитав статтю, строк, в якому таборі була, скільки років, де працювала.

– Що, хочеш і тут бути медсестрою? Це добре. Та за це повинна і у нас працювати.

– Де? – вдала, що не розумію.

– У нас, в органах. Це почесно, не всякому пропонують.

О, Боже, знову те саме! Я ж це передчувала і саме цього боялася!

Відразу відмовилася. Про наслідки намагалась не думати. Як завжди пролунали звинувачення в ненависті до радянської влади, як завжди грубість, лайка, погрози.

Мовчала. Одна була з ним в кабінеті, село спало – ніде ні душі. Міг зробити зі мною, що схоче. Знову все пропало б – робота, якась копійка. Подумала про маму. Я ж обіцяла її забрати, піклуватися про неї...

А погрози продовжувались:

– Якщо не згодишся, не бачити тобі ні Довгого Мосту, ні лікарні. Згниєш в тайзі. Завалить деревом і засипле снігом!

Очі Ботєва налились кров’ю. Він піднявся з-за столу, підійшов до мене. Від нього добряче несло перегаром. Раптом однією рукою схопив мене за комір, другою рвучко підійняв моє підборіддя і впився губами й зубами в мій рот. З огидою і страхом обома руками відштовхнула його від себе, зірвалася зі стільця, який впав йому під ноги (це, мабуть, мене і врятувало), прожогом кинулась у двері, налягла на них з усієї сили і вивалилася у сніг. Схопилася і побігла як заєць. Бігла і ревла від злості та образи, від страху за майбутнє. Минула останні хати, побігла незнайомою дорогою вглиб тайги. Сльози замерзали на морозі, боліла прокушена губа. Задихалась, сповільнила біг але не зупинилася: раптом опер мене все ще доганяв? Та навкруги було тихо-тихо – всі і все спало.

Втомилася вже бігти, просто йшла. Роїлися тривожні думки. Що робити? Якщо піду до Шубладзе, які запрошували заночувати, треба буде все розповісти – до чого примушував і що не згодилась. А такі, як опер, цього не прощають. Під землею знайдуть. Та й дозволу на роботу в лікарні він мені не дав. Отже Шубладзе взяти мене медсестрою не мають права. Навіщо ж я буду їх турбувати, та ще й вночі?

Пропало все, пропало! Знову Піщанка, знову лісоповал. Сил тягти пилку на таких харчах залишатиметься все менше і менше. А я ж хотіла забрати сюди мамусю (в засланні можна жити з родичами), відправляти батькові посилки, вчитися… Що ж робити? Виходу більше не бачила. Все, що було можливе, вже випробувала. Для чого ж було жити? Як і для чого?

Навколо лежав біло-голубий сніг, на небі мерехтіли зорі. Йшла незнайомою дорогою, не зупинялася – холодно, а вночі мороз сильнішав.

Мені вже був 26-ий рік, а я не могла заробити ні копійки, щоб себе прогодувати чи батькам допомогти. Як я не боролася, життя мене перемогло. Життя? Ні, система. Система, яка примушувала мене бути підлою донощицею, яка не могла змиритися з тим, що я була свідомою патріоткою, що любила свою Україну, свою мову, що хотіла жити чесно, працювати, вчитися. Не хотіла доносити! Перед очима знову постало скривлене від злості й хтивості обличчя опера. Добре, що вдалося втекти. Мабуть, Бог допоміг.

Навкруги стояли величезні сосни. Стовбури були стрункі й гладкі, а гілля – високо-високо. Не дістала б прив’язати шарф і зробити петлю. Не хотіла більше жити, не могла. Не було ні фізичних, ні моральних сил. Вибачте, мамо, вибачте, тату. Прощай, Україно! Так хотілося зробити щось хороше для батьків, для людей, для своєї України…

Йшла швидко. Місяць сховався за хмари. Сніг скрипів, обличчя пашіло. Думки, мов ті птахи, бились, летіли. Згадувала дитинство, маму, тата, брата, Київ, Дніпро, берег Наталки… Думала про те, що вже ніколи їх не побачу… Так, не побачу, бо більше жити не мала сил. Досить було цієї муки!

Шукала очима таке дерево, щоб до гілок дістати. Попереду помітила кілька дворів з огорожею. Навколо стояла тиша, ні душі. Навіть собак не було чути. Біля першого двору маячило щось схоже на ворота з перелазом і тином, як у нас в Україні. Саме те, що треба. Підійшла, ступила на перелаз і рукою дістала до поперечної балки воріт. Почала розмотувати шарф з шиї, приготувала петлю, затягнула міцніше, щоб не розв’язалася. Раптом мені почулося, що зарипів сніг. Прислухалася – ні, здалося. Це мабуть кров стукала в голові. Ось все було готове, можна починати. Скинула шапку на сніг, підняла голову, щоб звільнити шию і… побачила перед собою чорнявого чоловіка в бушлаті, накинутому на спідню білизну. Рвучко зірвала шарф з петлею, сховала за спину, але втратила рівновагу і мало не впала з переляку – міцні руки підхопили мене, поставили на ноги, натягнули на голову шапку. Гортанний голос з грузинським акцентом ледве долинув до моєї свідомості:

– Чому не наважуєшся зайти до хати? Заходь! У нас тепло і є де переночувати.

Чоловік взяв мене за плечі і повів, легенько підштовхуючи поперед себе, до ґанку.

І ось ми вже в хаті. Я остовпіла, заніміла, заклякла.

– Ти роздягайся, грійся, не бійся. Зараз дам гарячого чаю.

Поки я ковтала кип’яток і гріла руки, він підійшов до другого ліжка й сказав:

– Рашід, Рашід, прокинься, посунься, я ляжу з тобою, а гостя хай лягає в мою постіль.

– Який гість? Де він? – спросоння не зрозумів Рашід.

– Та потім розкажу. З наших, переселенців, вночі заблукала. Спи.

Чоловік скинув з мене пальто, вклав мене в свою постіль, вкрив поверх ковдри кожухом. Я не заперечувала, хоч кожухів тепер боялася. Довго не могла заснути – слухала, як мій рятівник шептався з Рашідом. Зрозуміла, що вони теж в засланні, працюють тут на лісоповалі, а живуть у бабки. Намагалася вирішити, як бути далі, але думки зовсім заплуталися. Нарешті я зігрілася і міцно заснула.

Вранці прокинулася. Тріщали в печі дрова, пахло димком і вареною картоплею. Грузини щось говорили своєю мовою, та побачивши, що я вже не сплю, перейшли на російську. Запросили до столу. Вперше за кілька місяців їла виделкою гарячу страву – картоплю і яєчню з салом. Гіві і Рашид поводили себе делікатно: ніяких розпитувань, жодних натяків на вчорашнє. Заблукала. Та я і справді не знала, як вийти на шлях, що веде до заїмки. Бабця-хазяйка пояснила, як іти, щоб не заходити знову до Довгого Мосту.

– Не падай духом, – вмовляли грузини, – це зразу так важко. Потім стане легше, все якось владнається, ось побачиш. Нам відразу теж було важко, особливо дошкуляли морози. А вже третій рік тут живемо, звикли.

Наставляли, щоб по ночам не ходила – вночі погані думки лізуть в голову. Поклали до мого рюкзака, попри мої заперечення, клуночок зі шматочком хліба, вареною картоплею і двома яйцями. І так лагідно дивилися на мене. Ні слова зайвого. Боже, яке благородство, як я їм була вдячна за це! Виходить, є ще справжні люди на світі. Гад Ботєв – начальник – всіма керує і робить, що хоче; а хороші люди – вороги народу – пропадають у засланні.

Подякувала, попрощалася. Вийшла на дорогу. Яскраво світило сонце, сніг виблискував різними кольорами. Здивувалась, як я могла вчора таке вчинити? Адже на суді при прощанні з батьком обіцяла йому доглянути маму. Вона ж залишилася одна у чужих людей, без квартири, без пенсії. В нашій країні дружині ворога народу пенсію не давали. Як же я не подумала, що буде з нею, коли мене не стане? Я ж була молода, здорова, сильна духом, мала знайти якийсь вихід. Вирішила, що не буду помирати, «буду жити, геть думи сумні»!

создание сайтов в киевепомощь вебмастеруздоровьезаказать сайт в киеве