Якось після чергового приїзду коменданта ввечері прийшла засмучена Ніна. Розповіла, що він дуже вичитував її та голову сільради:

– Розпустили своїх ворогів народу, – кричав, – панькаєтесь з ними, а треба пильніше слідкувати, щоб своїми розмовами вони не настроювали вас проти радянської влади.

Переказував, що секретар райкому комсомолу невдоволений Ніниною дружбою зі мною:

– Вона тобі не подруга чи знайома, вона –ворог народу, а ти – комсомолка. Хочеш, щоб з комсомолу вигнали?!

Ми з мамою сумно зітхнули:

– То не ходи до нас, ми розуміємо і не образимося.

– Та я тепер без вас не можу… – почервоніла Ніна. – От тільки ходитиму через задні двері, щоб мене не бачили.

В сінях з протилежного боку у ФАПі був ще один вихід, який вів до молодого ліску, що виріс на місці зруйнованої церкви.

– Та й неправда це все, не виженуть, – зітхнула Ніна. – Знаєте, як нас лякали, коли перші заслані мали прибути в Капкару? Ось слухайте, зараз розкажу.

Десь у січні 1944 року начальник КДБ зібрав всіх жителів села і повідомив, що днями прибуде етап ворогів народу, які всіляко шкодили радянській владі і заважали простим людям будувати щасливе майбутнє. Сказав, що заслані підступні, підлі, брехливі, що їм не можна ні вірити, ні співчувати, що вони відбули строк в зоні та ще не перевиховалися, тому і прислані сюди спокутувати свою вину.

Ми всі перелякалися до смерті. І за що нам таке горе?! Що ж тепер буде з нами? У нас майже не було чоловіків – загинули на фронті або ще воювали. Хто ж нас захистив би?

Через кілька днів пригнали в село близько тридцяти чоловік – ворогів народу. Конвоїри пішли до голови сільради грітися і випивати, а зеки залишились стояти надворі у своїй благенькому одязі. Щоб було тепліше, збились в купку, тупали ногами, терли приморожені носи і вуха, постукували один одного по спині.

А село наче вимерло, навкруги – ні душі, навіть собаки не гавкали. Поховалися всі по хатах, поприпадали до щілин в ставнях і з острахом спостерігали за новоприбулими.

Моя бабуся тоді ще жива була. Дивилася вона, дивилася та й каже:

– Вони ж, бідолахи, зовсім замерзнуть, вдягнуті ж он як погано. Та й голодні, мабуть. Чим же їх в дорозі могли годувати? Так шкода їх! Хоч і погані вони, хоч і вороги, та все ж люди. Не з’їдять вони нас, спробую вийти. Ану, дайте там трохи хлібця та мундирки.

Вона обережно відчинила двері і, тримаючи у фартуху запечену картоплю та кілька шматків хліба, боязно направилася до чоловіків. Ті побачили, підійшли, поздоровались. Бабця мовчки протягнула свої дари. Передні розібрали, щиро дякували. А один, що стояв найближче, нахилився і поцілував старій руку.

Тут бабця не витримала і заголосила на все село:

– Ой, синочки мої нещасні, болящі…

І тоді з усіх хат повиходили люди, понесли картоплю, хліб – хто що мав.

Згодом з’явилось п’яне начальство – ледве на ногах трималося.

– Ну, баби, так і бути – розбирайте всіх, поки ми добрі! – сказали конвоїри так, наче можна було де-небудь ще розмістити цих засланих.

Розібрали жінки ворогів по хатах, і з’явилися у вдовиних дворах хазяї: стукали сокирами, заготовляючи дрова; лагодили продірявлені дахи, сараї, печі; склили вікна, розчищали сніг – в умілих чоловічих руках кипіла робота. Відразу ожило завмерле під час війни село. І зрозуміли люди, що вороги народу, якими так лякало їх начальство, зовсім не вороги, а навпаки, люди, які разом зі своїм народом ділять всі тяготи життя, намагаються вижити, ще й допомогти ближньому.

І лісгосп, куди заслані пішли працювати, вперше за всі роки свого існування виконав річний план.

создание сайтов в киевепомощь вебмастеруздоровьезаказать сайт в киеве