Настав березень, перший місяць весни. Хоча насправді до весни ще було далеко – морози за тридцять, заметілі, які особливо лютували в кінці зими і на початку весни. Тут їх звали просто – «дуйки». Такі «дуйки» замітали снігом всі стежки й дороги, і поки знайдеш, куди йти, довго поборсаєшся по пояс в заметах. Сніг міг падати, не перестаючи, кілька днів поспіль, тоді й так ледь жевріюче взимку життя завмирало.

             Я вже другий день у Тібішеті приймала пологи.

У Проніних народилася дівчинка, вони дуже раділи, бо мали двох хлопчиків. Моя пропозиція назвати її Надією всім сподобалась. І породілля, і дитина були в порядку, тому я почала збиратись додому. Та надворі ще з ночі розігралася хуртовина – замело геть усі дороги і стежки. Їхати стало неможливо – худа, маленька, напівжива колгоспна конячина просто не виборсалася б з цього снігу. Тібішетці радили залишатися на ніч, та не хотілося – була лише перша година дня, що ж тут робити цілісінький день? Так прагнула додому, як ніколи, ніби якась сила тягнула – іди, іди! Всього ж п’ять кілометрів, а вдома мама, книжки… Та й у капкаринського Петрика вушко боліло – треба було оглянути. Вирішила йти – якщо поспішатиму, до темноти встигну.

В Тібішеті стежки були трохи протоптані, а як вийшла з села – жодного сліду. Сосни і ялини стояли глибоко в заметах. Хуртовина свистіла, кидала в обличчя мілкими колючими сніжинками, засипала очі. Я борсалася в снігу, боячись загубити правильний напрямок. Від цієї боротьби і страху заблукати стало жарко. Зірвала шапку, шарф, та одразу зрозуміла свою помилку – хуртовина жбурнула снігом за комір, засліпила очі, набилась у волосся і вуха. Почала знову вдягатися: шапку мало не вирвало з рук, шарф затиснула зубами – ледве вдалося прикрити голову і підв’язати комір. Та тепер сніг під одягом розтавав і стікав цівками на шию та спину. Від цього стало холодно. Треба було швидше рухатися, щоб зігрітися.

До кінця дороги було ще далеко, а вже темніло. Де ж та Капкара? Чи в тому напрямку я йшла? Я почала нервувати, хвилюватись, та потім опанувала себе, подумавши, що дорогу можна знайти по телефонних стовпах, які йшли в село. Оглянулася, шукаючи їх очима, кинулась спочатку в один бік, потім в інший. За деякий час зовсім стемніло. Ці стовпи, мабуть, і вдень важко розгледіти серед незчисленних дерев. Годинника у мене не було, тому визначити, скільки часу я вже блукала, не могла ніяк. Почали мерзнути руки, ноги. Добре, що всі мої речі (медикаменти, бікс, халат, стерилізатор зі шприцами) лежали в рюкзаку за спиною і руки були вільні, можна було ними рухати, грітися.

Втомилася. Нестерпно хотілось посидіти, витрусити сніг з катанок і хоч трішечки відпочити. Опустилась на сніг – так м’яко, приємно. Ні-ні, не можна було цього робити! Так і замерзнути недовго, задрімала б і – кінець. Зірвалась, знов кудись пішла. Я вже не те, що дорогу, я навіть напрямок втратила. І як це я з Піщанки до Довгого Мосту 110 кілометрів ходила і не блукала, а тут на такій знайомій, ходженій-переходженій дорозі загубилась? А може я вже була зовсім близько від Капкари, та через цю хуртовину просто не бачила села? Йшла вперед, ледве витягаючи ноги зі снігу. Сил все меншало і меншало. Заліплені снігом очі вже навіть не протирала – все одно нічого не бачила. Просто рухалась вперед. «Ану веселіш!» – подумки підбадьорювала себе. Так не хотілося в Тібішеті залишатися, а пішла ж, дурна! Ні, я не шкодувала, вірила, що все одно дійду. Ось трохи відпочила б, відпочила б і дій…

Раптом крізь завивання завірюхи долинув якийсь звук. Ніби крик. Прислухалась – лише свист вітру. Мабуть, почулося. Який дурень в таку заметіль та ще вночі піде в тайгу? Та крик пролунав знову. Не може бути! Я подумала, що це вже в мене галюцинації почалися, насправді ж просто вітер так завивав.

Ось знову долетіло крізь хуртовину:

– На-а-а-а-а!

Я обізвалася радісно:

– Агов! Ау, ау-у-у!

Поспішила в той бік, звідки долинув звук, і почула вже виразніше:

– Акса-на-а! Ак-са-на!

Виразне «а» замість «о». І хоч я не любила, коли моє ім'я так вимовляли, у ту мить мені було дуже приємно чути це акання.

Через декілька хвилин із заметілі мені назустріч виринули три постаті, кинулись до мене, перекинули в сніг, обіймали, раділи і кричали:

– Ура! Знайшлася! Знайшлася! Він помер, помер!

Впізнала своїх рятівників – Нінин брат Федько, Дмитро Іванович, Ігор Петрович – але не могла зрозуміти, що вони кричали.

– Помер! Помер!

– Хто? – спитала, не розуміючи, хто помер. Наче ж не було тяжких хворих, коли йшла з Капкари до Тібішета.

Нарешті всі трохи заспокоїлися. І тут Дмитро Іванович сказав:

– Сталін помер.

Я не повірила – подумала, що хлопці мене розігрують. Та й хуртовина ревіла, мабуть, не дочула. Вирішила не вестися:

– Добре, добре, пішли швидше, бо я вже геть домерзаю. Чи далеко ще додому, чи правильно я йду?

– Зовсім близько, кілометрів зо три, не більше, – підбадьорили.

Виявляється я біля лежнівки не звернула ліворуч і пройшла зайвих два кілометри. Та як же я могла побачити лежнівку – вона була глибоко під снігом. До того ж в таку погоду стемніло набагато раніше. Якби в тому ж напрямку рухалась, вийшла б до села з протилежного боку. І чи вийшла б? Може б і не дійшла – дуже втомилася і, мабуть, сіла б відпочити…

Але тепер все було гаразд. Чоловіки забрали мій рюкзак наплічник (а він таки тяжкенький, та ще й з горою снігу за плечима), відігріли руки, вдягнувши на них Федьчині хутряні рукавиці. Йшли попереду, прокладаючи мені дорогу. Першим пробирався Дмитро Іванович з рюкзаком, за ним Ігор Петрович, потім я, а позаду Федько. Хлопець весь час намагався мені розповісти, що трапилося в Капкарі, та я погано його чула, і зрозуміла лише, що в селі всі чомусь пересварилися і що моїй мамі, аби вона не хвилювалася, сказали, що я заночувала в Тібішеті.

Ми поспішали, ніде не спинялись і нарешті таки добрели до села. Незважаючи на пізній час, в наших вікнах горіло світло. Я занепокоїлась: чому не спить мамуся і що тут трапилося? Всі четверо ввалилися в сіни, в хаті приємно пахло печеною картоплею і дерунами – мама з Ніною якраз поралися біля грубки. Ніна одразу побігла в сільраду повідомити, що я знайшлася. Повернулася з Ноєм Ізралійовичем, пляшкою горілки і оселедцями. Хліба не було – в таку заметіль не скоро ще підвезуть. Накрили стіл. Я сиділа, обійнявши грубу і опустивши ноги у відро з гарячою водою. Мені першій дали випити – зробила два великих ковтки і заїла двома таблетками аспірину. Наче зігрілася. В хаті стояв гамір неймовірний, говорили всі разом і про все одразу. Я напружено прислухалась, намагаючись розібратися, що ж все-таки сталося.

Виявилося, що вдень в колгоспній конторі сидів Сила – невеличкий, худорлявий, з кількома волосинами на лисій голові колгоспний рахівник Силантій, влучно прозваний Силою. Сидів тихо, щось там рахував. Двері до відгородженої кімнати, де стояв увімкнений приймач, були трохи причинені. І Сила нібито почув кінець фрази «…помер товариш Сталін». Сила кинувся до приймача, але вже звучала музика, і як не крутив приймач – лунала одна й та ж мелодія.

Побіг в сільраду, розповів, та йому не повірили.

– Ти часом не п’яний? Ану дихни!

– Ні, це ще вчорашнім трохи відгонить і… ковток сьогодні за сніданком.

Побігли за засланими, та десь їх не було, а я якраз у Тібішеті пологи приймала.

Вчителька ж відреагувала по-партійному:

– Навіщо брешеш, Сила?! Не міг товариш Сталін померти! Не міг! Навіщо ти тут агітацію розводиш? Давно оперуповноважений був? Забув, де тепер Єгор, колишній голова колгоспу?!

Всі кинулись до Сили, стали трясти його за грудки, а він все твердив своє:

– Чув, що товариш Сталін помер.

Дмитро Іванович став телефонувати в Тібішет, хотів першим мені повідомити таку новину. Та з подивом дізнався, що я в таку хуртовину наважилась піти додому. Вирішив зачекати – може через годину-другу прийду.

За якийсь час у конторі біля приймача зібралося багато народу. Всі прибігли дізнатись, чи справді помер Сталін. А з приймача линула лише сумна музика. Слухали, перемикали станції, крутили ручки, відштовхували одне одного, сварилися. Крутили-крутили і докрутилися: вчителька спересердя так повернула, що всередині щось тріснуло і приймач замовк. Що вже йому не робили – і перевертали, і на бік клали, і стукали, і гладили, і лаяли, та приймач мовчав – зламали! Знову почалася сварка і пошуки винного.

Стемніло. Заметіль не вщухала, а я все не приходила. Ніна і Дмитро Іванович порадились з головою сільради і вирішили випровадити когось мені назустріч. Про всяк випадок спочатку стали дзвонити в Тібішет – може я до них повернулася, заодно, нарешті, додумалися подзвонити в Довгий Міст, щоб дізнатися, чи справді помер товариш Сталін. Та вже і телефон не працював – від сильної хуртовини, мабуть, обірвався провід, взимку таке часто траплялося.

Розходитися по домівках ніхто не хотів – всі були дуже стривожені звісткою про смерть дорогого товариша Сталіна. Гадали, що ж тепер буде, як житимуть без нього? Сподівалися, що може це неправда, що нетверезому Силі це лише почулося. А тут ще й я десь в тайзі пропала. Страх, що коїлось!

На мої пошуки вирушили Федько, Ігор Петрович і Дмитро Іванович, який дуже хотів першим принести мені звістку про смерть Сталіна. Охочих йти мене шукати знайшлось немало, та більше нікого не взяли – треба, щоб і в селі залишалися чоловіки. Ось і рушили вони втрьох. Була восьма година вечора і шоста, як я вийшла з Тібішета й блукала по тайзі.

Додати відгук


Захисний код
Оновити

розробка сайтів Київ

журнал о здоровье

заказать сайт в киеве