Наприкінці грудня мене і двох блатнячок викликали «з речами», тобто на етап. Тривожним поглядом обвела камеру, похапцем попрощалась з усіма, поцілувалась з Платонідою Володимирівною.

– Може зустрінеш там мого Богдана, – сказала вона.

Відвезли нас недалеко – у пересильну тюрму. Закрили у вузькій довгій камері без нар. Тут на цементній підлозі вдень сиділи, підібгавши під себе ноги, а вночі лежали покотом в’язні. Серед них привертала увагу групка жінок з білими хусточками, пов’язаними по самі брови, міцно стиснутими вустами і змарнілими обличчями, на яких наче світились запалі очі. Це були віруючі. Вони ні з ким не розмовляли і нічого не їли – голодували. Віра не дозволяла їм їсти із загального посуду, свого ж мати у в’язниці «не дозволено». Все в них дихало якоюсь вищою силою, викликало велику повагу. Навіть урки їх не чіпали.

В обід у дверях камери ставили бачок з баландою. Всі швидко сідали вздовж стін по-турецьки. Жінка з обслуги наливала черпак у залізні миски, які по цементній підлозі пересували по черзі кожній з жінок, минаючи віруючих. Через кілька хвилин порожні, вилизані миски (ложок не було) пересовувались у протилежному напрямку. Уся процедура була схожа на цирковий номер і займала не більше кількох хвилин. Пальці потім всі ретельно облизували, особливо якщо було що ними виловити. Цей порядок дуже мене вразив своєю «раціональністю» і «досконалістю».

Десь після обіду серед урок недалеко від мене відбулось якесь пожвавлення. Перемовились, і одна з них підійшла до іншої й зі страшенною лайкою з усієї сили вдарила її ногою в обличчя, ще раз, і ще. Удари були звірячі – у нещасної відразу пішла носом кров. Потім по черзі підходили інші урки і били вже лежаче на підлозі тіло ногами в живіт, у спину. Там щось хрипіло і хлюпало… Всі затихли, мовчки дивились.

Я не витримала цього, зірвалась, підбігла до дверей і з криком «Допоможіть!» почала стукати кулаками, ногами. В очко дивився вартовий, та дверей не відчиняв. Я продовжувала грюкати щосили. Нарешті двері відчинились. Всі завмерли. Вартовий взяв якусь залізну коцюбу, зачепив нею тіло і поволік по підлозі з камери. Я з жахом дивилася на кривавий слід, що залишався за дівчиною (чи вже трупом?).

Іншою рукою вартовий схопив мене за плече і витяг з камери.

– Ти що, зовсім дурна?! Хочеш, щоб і з тобою таке зробили?! – з цими словами він відчинив двері протилежної камери і штовхнув мене туди.

Доки я приходила до тями, мене знову викликали. Виявляється, на медогляд перед етапом.

Жінка-лікар, розпитуючи мене про перенесені хвороби, пошепки запитала, чи це був мій батько (перед нами, мабуть, оглядали чоловіків).

– Так, батько. Пошліть нас разом, – тихенько попросила я.

– Ні, не можна, етап далекий, а він хворий – тиск, серце... Не витримає… – озираючись, майже одними губами відповіла лікар.

Як зовсім стемніло нас вивели у двір. На мені було тонке шерстяне платтячко з обрізаними по лікоть рукавами, демісезонне пальто, на голові хусточка, яку дала мені Платоніда Володимирівна, а на ногах осінні туфлі з відірваними пряжками. Було 27 грудня 1946 року, у повітрі кружляв сніг, падав на землю і не розтавав.

У дворі готували до етапу і чоловіків, та я вже знала, що батька серед них немає.

– Оксано, Оксано, чи ти тут?

Я відразу впізнала, хоча й ніколи не бачила, Богдана Хоткевича – високого чорнявого красеня.

Ми кинулись один до одного, потисли руки.

– Мама залишилась в камері, – сказала я.

– Твій батько теж. Як добре, що хоч нас везуть разом. Ти ж замерзнеш у такому одязі.

– Та мене ж арештували навесні, а зимового одягу мамі не дозволили передати.

– Треба щось придумати. На, візьми хоч мою безрукавку, вона вовняна.

Раптом пролунала команда:

– Шикуйсь! Чоловіки, п’ять кроків уперед! Жінки, три кроки назад і направо!

Почалась перевірка по формулярах: прізвище, стать, строк.

Холодно було лише в ноги – тіло і душу зігріла зустріч з Богданом і його бавовняна безрукавка. Тривожно билося серце, палали щоки.

Розчинилась величезна брама і по четверо нас почали виводити в цілковиту темряву. Після яскраво освітленого двору ніч здавалась непроглядною. Та ось я почала розрізняти фігури конвоїрів з гвинтівками і безліч величезних вівчарок. Конвоїри увесь час кричали, підганяючи нас, собаки гавкали. Прямували невідомо куди, нічого не бачили, лише сніг під ногами й сніг у повітрі. Йшли недовго. Попереду у різкому світлі прожекторів з’явилася залізнична колія, товарні вагони. Крики конвою та хрипке гавкання вівчарок посилились.

Раптом крізь завірюху з пітьми за прожекторами долинув відчайдушний крик:

– Оксана! Оксаночко!

Потім дуетом:

– Окса-ноч-ка-а-а!

Впізнала голоси мамусі й Олени Іванівни.

– Мамо, я тут! – одчайдушно закричала я і відразу отримала прикладом у плече.

А під ногами вже рейки і дощатий настил до вагону. Конвоїри нервували, кричали, лаялись; наче худобу, поспішали загнати нас до товарного вагону.

З темряви у світлі прожекторів виникали то сірі напіводягнені, погано взуті, а інколи майже босі фігури в’язнів, то білі кожухи і биті валянки охорони, то вишкірені пащі злих вівчарок.

Скочивши до вагону, кинулася до нар під віконце – думала, може побачу мамусю з Оленою Іванівною. Та прожектори освітлювали лише вагони, а там, далі нічого не було видно…

– Мамо! Ма-моч-ко! – в розпачі крикнула я у віконце.

Хотілось заревти вголос, та раптом, мов кухоль холодної води, пролунав глузливий голос урки:

– Таку твою матір! Мамочку їй подавай! А цицьки не хочеш?! Фашисти, дитячий садок назбирали.

Не плакати, ні, ніколи не плакати, обіцяла я собі, кусаючи губи, хай там що, але ніколи не побачать вони моїх сліз.

создание сайтов в киевепомощь вебмастеруздоровьезаказать сайт в киеве